Іван Пендлишак – пастор церкви “Спасителя Христа” у м.Львів та автор YouTube-каналу “Ivan Pendlyshak” – поділився власною історією пасторства: від перших кроків і до сьогодення. Як служіння вплинуло на його життя, з якими викликами йому довелося зіткнутися, якими мають бути справжні риси пастора, як насправді працюють пожертви, вплив молоді на служіння і чому віра має проявлятися не словами, а вчинками – читайте далі.
Фотографія зроблена після закінчення інтервʼю. Джерело: власний архів*
– Як ви прийшли до пасторства? Це була мрія, внутрішній поклик, або можливо якась ситуація?
Великої такої мрії в мене не було бути не те що пастором, а навіть віруючою людиною. Я любив Бога по-своєму, не на рівні там послуху або виконання Божих заповідей. У своєму серці я завжди мав глибоку повагу до Бога та до людей, які служать Богу.
Однак у житті сталися деякі обставини, тож, напевно, саме обставини привели мене до Господа. По-перше, в мене була важко хвора мама. Скажемо, моя безпорадність через те, що я бачив, що я ніяк не можу вплинути на її хворобу, вона мене заставила десь, напевно, трошки пошукати Бога. Я розумів, що без Бога я їй нічим не допоможу.
З іншої сторони, мій родич, близька мені людина, був в одному місці, де люди йдуть на поклоніння Богу. Там Бог торкнувся його серця. Він прийшов до мене додому і сказав: «Ти знаєш, Ваня, Бог буде судити всіх людей». І прочитав мені місце зі Слова Божого з Об’явлення, де ангели Божі виливають чаші гніву Божого на землю. І я злякався.
Люди по-різному приходять до Бога. Хтось приходить через Івана 3:16: «Бо так Бог полюбив світ, що дав Свого Єдинородного Сина, щоб кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне», коли людина усвідомлює, що вона залишена, нікому не потрібна, і тут виявляється, що Бог тебе любить, Бог тобі потрібен.
Мене Бог покликав з іншої сторони, коли я бачив свою безпорадність. Коли я почув, що є Божі суди, то трішечки воно на мене вплинуло. Я подумав, Бога краще не гнівити, краще знати волю Божу.
Свого часу у мене була зустріч з віруючими людьми, які подарували мені Новий Заповіт. Я його не читав, але думаю, що вони за мене молились, щоб Бог відкрив моє серце для нього. Тому я думаю, їх молитва також вплинула на моє покликання до Бога.
– Ви стали пастором у тій церкві, куди ходили, чи це була інша громада? Коли саме ви прийшли до Бога і як стали пастором?
Я народився в православній церкві. Але щоб сказати, що я її активно відвідував, то ні. Двічі на рік: Різдво і Великдень. Біблії я не читав і фактично не тримав у руках до двадцяти чотирьох років.
У 1995 році мені вперше подарували Новий Заповіт. Це були євангельські християни. Під впливом обставин я почав його читати. І все, що я там читав, я бачив, воно все про мене і все проти мене. Усе, що Господь говорить виконувати, я, як правило, не виконував. Книга торкнулася мого серця. Я багато плакав під час читання і полюбив її.
Я біг додому після роботи, щоб читати. Спочатку Новий Заповіт, потім усю Біблію. Я почав шукати церкву, яка відповідала б стандартам Євангелія. Я розумів, що кожна церква казатиме, що вона найкраща й найправильніша, тому почав глибоко вивчати Слово Боже.
Приблизно через рік я знайшов громаду, яка відповідала моїм духовним запитам. У 1997 році я прийняв водне хрещення. Церква була молода, маленька. Старший брат, який проводив служіння, через стан здоров’я більше не міг цього робити. Громада обрала мене спочатку вести богослужіння, а згодом, приблизно у 2000 році, мене поставили на пасторське служіння.
Зазвичай так швидко пасторами не стають. Але церква була молода і просто не було кого поставити. Мені тоді було близько тридцяти років. Я мав малий досвід, був неодружений і, чесно кажучи, не дуже хотів цього служіння.
Я бачив у пасторстві не посаду і не привід для гордості, а відповідальність відповідати перед Богом за людей. Тому я відмовлявся і опирався. Але церква просила, і мені довелося погодитися. Для мене пасторство це відповідальність і нічого більше.
– Ви згадали, що вас обрала церква. Це було як таке, голосування чи щось типу такого?
Так, можна сказати, що це було як голосування. Я також молився, щоб Бог дав мені підтвердження. Я розумів, що це велика відповідальність. Я отримав практично повну згоду людей і особисте утвердження від Бога, що Він мене кличе і дасть успіх у цьому служінні. Тому я погодився.
– Як змінилося ваше життя з моменту, коли ви стали пастором?
Я думаю, що воно більше змінилося після того, як я став віруючою людиною. У Євангелії є таке поняття, як народження згори. Народження згори — це народження нового розуміння. Це нові пріоритети в житті, розуміння того, для чого ти народився на цій землі. Те, що мені вчора здавалося нормальним, сьогодні я вже розумів як ненормальне.
Тому більше змін у моєму розумі, у моєму підході до життя, у моєму баченні відбулося не з того моменту, як я став пастором, а з того моменту, як я став віруючим. Хоча, скажемо так, у певному сенсі я був віруючим і в православній церкві. Я сьогодні не вважаю, що люди з традиційних церков не є віруючими. Там є різні люди. Є обрядові, номінальні християни, а є щирі християни. Я теж був віруючим у православній церкві, але більше номінально.
А з того часу, як я став пастором, життя змінилося в іншому. Змінилася відповідальність за свої поступки і за відношення до інших людей. Якщо раніше я розумів, що відповідаю виключно за себе, то тепер усвідомив, що несу відповідальність і за інших людей.
У Біблії написано, що пастори дадуть звіт за людей, яких вони вчили (Євреїв 13:17). Апостол Яків пише: «Небагато будьте вчителями, бо підпадете під більший осуд» (Якова 3:1). Христос у Євангелії від Матвія говорить, що можна обійти море і сушу, щоб знайти людину, а потім зробити її сином геєни вдвічі гіршим за себе (Матвія 23:15). Тобто це відповідальність за те, чого ти навчаєш.
Люди тобі вірять як духовному наставнику. Вони покладаються на те, що ти не помиляєшся. Якщо ти помилився сам, ти завів у заблудження тільки себе. Але якщо ти пастор церкви, за тобою стоять люди, і ти відповідальний за їхні душі. Сліпий, який веде сліпого, обидва впадуть у яму.
Тому зросла відповідальність за те, що ти вчиш, і за те, чи ти не є спокусою для інших. Коли ти просто рядовий член церкви і помилився, на це можуть не звернути серйозної уваги. Але коли ти представляєш церкву, на тебе дивляться і зовні. Люди дивляться, як ти поводишся, як говориш, як одягаєшся.
Мені довелося трохи переглянути свій гардероб, своє відношення і те, що я висловлюю. Особливо з того часу, як почалося служіння в соціальних мережах. Це стало додатковою відповідальністю, тому що тебе слухають різні люди. Якщо в закритому церковному колі ти ще можеш дозволити собі висловити якусь особисту думку, то в публічному просторі ти не маєш на це права. Відповідальність за кожне слово зросла ще більше.
Тому я думаю, що найбільше змінилася відповідальність за свої вчинки і слова, з розумінням того, що на тебе дивляться інші люди і хочуть брати приклад. А приклад вони беруть, у першу чергу, з пастора.
– Які ваші обов’язки у церкві, як пастора?
Перший обов’язок — навчити людей слову Божому. Священник або пастор має навчити людей волі Божій, відрізняти добро від зла, святе від несвятого.
Інколи ти виконуєш функції, які могли б замінити батька чи матір, якщо людина не отримала виховання вдома чи знань у школі. Ти допомагаєш людині компенсувати це, підтримуєш її, утішаєш і радієш разом із нею.
Також обов’язки включають церковні служби: вінчання, похорони, водне хрещення – речі, які може проводити тільки священник або пастор. Пастор несе відповідальність за духовний стан членів церкви. Іноді треба відвідати людину в лікарні. Для віруючих це дуже важливо, коли пастор приділяє час і увагу.
Тому обов’язків багато, але найголовніший – навчити людей слову Божому, бути для них батьком, показати церкву Христа з позитивної сторони, замінити людині Христа на землі. Ти повинен виконувати функції Христа: молитися за хворого, підтримувати людей, ділитися тим, що Христос давав людям разом із церквою.
– Як виглядає звичайний день пастора поза богослужінням?
Був певний час, коли я, як усі нормальні люди, ходив на роботу. Тоді мій день мало чим відрізнявся від життя інших. Зранку до вечора робота, потім ті кілька годин, що залишалися до сну. Потрібно було приділяти час дружині, дітям, знаходити хоча б трохи часу для відпочинку.
Звичайно, потрібно було знаходити час і для читання Біблії. Якщо ти навчаєш Слову Божому, ти мусиш його читати, це твій хліб. Потрібно молитися за себе і за інших людей, бо люди звертаються до тебе як до духовного наставника і вірять, що твоя молитва має вагу перед Богом.
Згодом настав час, коли мені запропонували залишити звичайну роботу і більше зайнятися духовними питаннями. Я став редактором головного журналу «Християнин», який видаю до цього часу. Це така позаштатна робота, але вона важлива, бо є місця, наприклад тюрми, де люди не мають доступу до соціальних мереж, і через журнал можуть хоча б отримати якусь інформацію про Бога.
У мене з’явилося більше можливостей читати Біблію, більше часу побути на самоті, роздумувати над тим, що потрібно сьогоднішньому суспільству. Не просто сказати проповідь, а щоб вона була відповіддю на запит людей. Тому я отримав більше часу для праці над собою і свого духовного росту.
Мій теперішній день, окрім суботи та неділі, відрізняється від того часу, коли я працював на звичайній роботі. Я можу більше приділяти часу духовній праці з іншими людьми. Після того як мої проповіді почали з’являтися в соціальних мережах, багато людей звертаються до мене особисто з порадами, з проханнями про молитву, з сімейними питаннями.
Поза церквою в мене також багато служіння. Дзвонять люди, яких я не знаю, з різних конфесій. У них є духовні запити, потреби, питання. На це йде багато часу, але це теж служіння. Якщо раніше я служив людям, яких бачив особисто, то тепер служу людям, яких, можливо, ніколи не побачу. Але Бог дає мені можливість їм послужити, і я це роблю.
– Як ви знаходите підхід до людей, які до вас звертаються?
Я молюся до Бога про це, щоб Він дав мені розуміння, як спілкуватися з певною людиною. Звичайно, кожна людина належить до якоїсь релігійної громади. За роки служіння я вже трошки орієнтуюся, хто в що вірить, як розуміє. Я не пробую робити людей такими, як я, і не намагаюся перетворити їх на одноконфесійних. Я розумію, звідки людина, чого її навчали. І вже в межах її розуміння я пробую підтримати її такою, як вона є.
Коли ти намагаєшся зрозуміти свого опонента, легше знаходити з ним спільну мову. Головне – не нав’язувати свою релігію, а почути людину. Якщо ти дійсно переживаєш за цю людину і хочеш їй допомогти, Бог дає розуміння, що говорити. Наприклад, якщо людина хвора на рак, я не розповідаю їй дрібниці про повсякденне життя. Я реагую на її реальні потреби.
Відповідно, підхід визначається проблемою людини, яка відкривається під час розмови. Це допомагає зрозуміти, про що з нею говорити, що її турбує.
– Ці ситуації у вашому пасторстві, я би навіть назвав у вашому служінні, вимагають найбільше сил і терпіння, чи є інші ситуації, які потребують більшого терпіння та сил?
Є різні ситуації. Найбільше терпіння треба проявляти, коли треба покоритися або поступитися проти своєї волі, коли людина з тобою незгодна або веде себе не зовсім адекватно. Треба покривати недоліки іншої людини своєю любов’ю і терпінням.
До церкви приходять різні люди. Зазвичай люди, яким добре в житті, Бога не шукають. Йдуть ті, хто знеможений і обтяжений проблемами. Тому інколи потрібно багато терпіння, щоб вислухати людину до кінця. Хтось може висловити думку швидко, а комусь потрібно 40 хвилин, щоб розповісти про себе.
У житті також треба приймати волю інших, смирити своє людське «я» заради блага і діла Божого. Найбільше терпіння, напевно, потрібне в роботі над собою, адже ми створені недосконалими людьми. Найбільший ворог кожної людини – вона сама для себе.
– Чи це забирає у вас багато сил? Що ви робите для того, щоби поновити їх запас?
Так. Є люди, особливо демонізовані, з якими працюєш, і це забирає багато енергії. Молитовна праця, розмови з людьми, пост за людину чи за себе також виснажують. Христос у Євангелії показав приклад: Він усамітнювався в пустинному місці, навіть із апостолами, щоб відпочити. Ми всі в людському тілі, яке втомлюється, тому треба відпочивати і тілом, і душею.
Я відновлююся, прогулюючись на природі, молячись і спілкуючись з Богом. Іноді потрібно побути самому, без сім’ї, без людей, щоб уникнути виснаження і депресії. Відпочинок обов’язковий для всіх – і духовний, і фізичний.
– Що ще виснажує у служінні?
Постійне спілкування з людьми, службові обов’язки, підготовка до богослужінь. Наприклад, субота для мене – найважчий день, бо ранішнє та вечірнє служіння забирає багато енергії. Але церква – це праця з людьми. Я пам’ятаю, як працював на будові з бетономішалкою: фізична робота була легшою за роботу з людьми.
Так, я згоден. Сам працюю в пекарні, і іноді буває дуже складно знаходити спільну мову з людьми, коли ти втомлений, приходять ще інші, хочуть щось, самі не завжди знають що. Тому я можу трошечки зрозуміти. Я розумію, що служба в церкві справді важлива, але одна з найскладніших.
Є люди, яких потрібно переконати служити Богу. Є люди, які приймають Христа. Є ті, над ким треба більше праці, бо кожна душа цінна в очах Божих. Бог любить усіх людей. Над одними працювати легше, з іншими складно. Буває, пасторська праця важка, бо роками працюєш з одними людьми, а вони не міняються. Можна думати: «Легше навчити ведмедя їздити на велосипеді, ніж цю людину». І це з року в рік – монотонна праця. Є праця євангеліста: ти приїжджаєш у село, говориш проповідь і їдеш далі. Там одне і те ж не повторюється, а тут роками – одне і те ж. Для цього потрібно від Бога покликання і терпіння. Це непросто.
– Дивитися на людей, які довгий час ходять до церкви і не змінюються, дуже складно. Як підходити до таких людей? Як впливати на їхній духовний розвиток?
Коли я був молодим пастором, я дратувався, пробував конфліктувати, застосовувати адміністративні методи, намагався «змінити» людей. З часом, коли волосся сивіє, розумієш, що це не твоя влада змінювати людину. Є Господь Бог на небі. Я навчився довіряти Йому. Я віддаю цих людей в Божі руки. Бог їх любить не менше, ніж я, і Бог працює над ними не менше, ніж я. Я лише маленька посудина в ділі Божому, маленький вінтик у Божому механізмі.
Я навчився не брати на себе більше, ніж можу. Роблю те, що Бог поклав на мене, а результат – це Божа відповідальність. Кого Бог призначив на спасіння, ті відкликнулися; кого не призначив — я не можу змінити. Роки пасторства навчили віддавати все в руки Божі. Христос сам прийшов до Єрусалиму, проповідував досконало, а люди не слухали. Він плакав і казав: «О, Єрусалим, Єрусалим, якби ти сьогодні зрозумів, що ці слова для твого блага» (Луки 19:41-42). Одиниці прийняли, решта відкинули.
Я став розуміти, що мушу вкладатись по максимуму, але не маю контролю над результатом. Тепер я став спокійніше ставитися до людей, віддавати їх Богові, молитися за них з любов’ю. Якщо вони не розуміють, то є Бог, який відкриває серце, а я лише людина.
– Які риси характеру, на вашу думку, найважливіше для пастора?
Любов до людей. Колись я думав, що хороший пастор – це церковний менеджер, людина з підвішеним язиком, яка вміє працювати з масами. Мені здавалося, що харизматичний проповідник, який уміє переконувати, – це і є хороший пастор.
Але згодом я бачив у житті пасторів стареньких дідусів, які не були ораторами і не мали яскравої харизми, проте Бог їх благословляв, і церква їх любила. Тоді я зрозумів, що перша функція пастора – бути батьком для людей. Як батько, покривати їхні немочі, любити їх, плакати з ними і тішитися разом із ними.
Коли ти просто церковний клерк і не знаєш життя людей, коли тобі байдуже до долі церкви, ти не пастор, ти наймит. Можеш бути хорошим організатором, але не пастором. Тому для мене перша і головна риса пастора – це любов до людей.
Колись Мойсей, який вів народ з Єгипту до Ханаанської землі, постійно стикався з їхнім гріхом і противленням Богові. І одного разу Бог сказав йому: «Відійди від цих людей, Я їх знищу, а замість них дам тобі добрих і слухняних» (Вихід 32:9-10). Але Мойсей відповів: «Якщо Ти знищиш їх, то знищ і мене разом з ними» (Вихід 32:31-32). Ось це і є серце справжнього пастора – любити людей і добрих, і злих.
Звичайно, пасторові важливо орієнтуватися в Слові Божому, вміти наставляти людей, знати, у що він вірить і які межі його віри. Це теж необхідно. Але перша якість – це любов. Любов до людей робить людину справжнім пастором, бо не всі пастори є хорошими проповідниками.
Апостол Павло говорить, що якщо пастор ще й добрий проповідник, то він достойний особливої поваги (1 Тимофія 5:17). Це означає, що не всі пастори покликані бути проповідниками. В іншому місці написано, що Бог поставив одних пасторами, а інших – учителями (1 Коринтян 12:28). Є церкви, де пастор рідко проповідує, але Бог дає там сильних проповідників, а пастор, як батько, огортає всіх, об’єднує і скріплює церкву.
Давид був добрим пастором. Коли приходив медвідь чи вовк і забирав ягня, він ішов і відбивав його. Можна уявити, наскільки це було складно в ті часи, без зброї. Це потребувало справжньої любові. Інакше ти не підеш з голими руками ризикувати життям.
Ось таке серце справжнього пастора. Христос казав, що коли приходить звір і хапає вівцю, наймит тікає, рятуючи своє життя, а пастир кладе життя своє за овець (Івана 10:11). Це і є ознака справжнього пастора.
У моєму житті був момент, коли Бог особисто хотів мене цьому навчити. Я був хорошим проповідником, добре знав Біблію і вважав, що я хороший пастор. Коли народився мій перший син, йому було приблизно півтора року, і в нього на шиї з’явилася пухлина. Ми молилися, але вона не сходила, і лікарі сказали, що потрібно оперувати.
Я, як батько, не хотів, щоб мою дитину різали. Я став на коліна і сказав Богові: «Господи, ця дитина ще маленька і не може нести відповідальності за гріхи. Якщо вона страждає, значить це за мої гріхи, бо я батько. Якщо хочеш покарати, покарай мене. Забери цю пухлину з шиї дитини і поклади на мою шию».
І тоді Господь промовив до мого серця і запитав: «Чи є в церкві хоча б одна людина, яку ти любиш так, як свою дитину? Щоб ти був готовий сказати: “Господи, візьми її біль і поклади на мене”». Я почав перебирати в думках усіх членів церкви і зрозумів: допомогти грошима – так, помолитися – так, нагодувати – так. Але бути готовим хворіти за когось – якщо чесно, ні.
І тоді Бог показав мені, що означає бути справжнім пастором. Не просто проповідувати, а бути готовим понести біль іншого. Христос помер за нас. Це і є доказ пасторства. Якщо ти не готовий навіть хворіти за когось, то як можеш думати, що ти хороший пастор?
Цей урок я почув і зрозумів. Проповідувати можуть багато хто, а от любити людей жертовною любов’ю – це і є справжнє пасторство.
Дякую, що поділилися цією історією. Я хотів запитати: раніше ви були у церкві в Тернополі, а зараз уже у Львові. Ви згадували період, коли перейшли у соціальні мережі. Як це було для вас? Як на це відреагувала ваша громада, і як це вплинуло на ваше пасторство?
Мене підштовхнула до цього громада. Не вся громада, а молоді члени церкви. Молодь добре знає соціальні мережі, сидить у них, і вони порекомендували робити прямі ефіри та записувати служіння. Спочатку я, як представник старшого покоління, ставився до інтернету дуже скептично. Для мене це була така «помийна яма», де віруючим нема що робити. Вважав, що треба читати Біблію, молитися, спасати душу, а не сидіти в інтернеті.
Молодь переконала мене спробувати. Я придивлявся, не до кінця вірив, але спробував. І коли побачив ефективність, моя точка зору змінилася. Раніше ми ходили по вулицях, ставили палатку в центрі міста, роздавали Біблії. Бувало, стоїш цілий день і ні одна людина не підійшла. Людям це не цікаво, бо вони бояться показати, що цікавляться Богом. У нашій країні панує традиційна церква, і підійти до віруючого інколи вважається поганим тоном.
В інтернеті люди можуть слухати проповідь анонімно. Вони не бояться, що хтось подивиться або засудить. Я зрозумів, що інтернет – це ефективна платформа для проповіді Євангелія. Там ти можеш донести слово Боже тисячам людей з різних конфесій, які ніколи не прийдуть до церкви.
Моя точка зору докорінно змінилася. Я вважаю інтернет-служіння прогресивним і ефективним. Якщо диявол активно використовує інтернет, щоб впливати на людей, ми теж маємо можливість через нього говорити про Бога. Соціальні мережі допомогли багатьом людям почути про нашу церкву і почати відвідувати богослужіння. Звичайно, в інтернеті є різні речі, і що дивитися, вирішує кожен сам. Але я бачу в цьому тільки користь для проповіді та для церкви.
– Ми підходимо до наступного етапу нашого інтерв’ю – теми сучасних стереотипів, зокрема серед молоді. Сьогодні багато людей мають упередження щодо церкви. Які з них вам найчастіше доводиться чути?
Напевно, найпоширеніше упередження – що церква створена для особистого збагачення священнослужителів. Люди часто говорять, що церква – це спосіб заробітку, що священники «сидять на шиї в людей». При цьому більшість таких тверджень базується не на особистому досвіді, а на чутках. Хтось комусь щось сказав, передав далі, і так воно пішло.
Насправді мало хто бачив, як священник бере гроші з церковної каси. Але чомусь сформувалося переконання, що він постійно забирає людські копійки. Я думаю, це наслідок «зіпсованого телефону». Можливо, десь були окремі випадки, коли самі священнослужителі своєю поведінкою спровокували такі розмови. Наприклад, коли за духовну допомогу починали вимагати гроші, хоча Христос чітко сказав: «Задарма ви отримали – задарма давайте»(Матвія 10:8). Він (Христос) не брав грошей за Своє служіння.
Якщо людина хоче в знак подяки підтримати священнослужителя – це її справа. Але коли за служіння вимагають оплату, це, напевно, і стало причиною таких упереджень. Думаю, частково це пов’язано й з історією. Ще до Мартіна Лютера були часи індульгенцій, коли з людей буквально вибивали гроші, обіцяючи спасіння. Це залишило глибокий слід у свідомості людей.
І сьогодні є різні неохристиянські рухи, де проповідується не Євангеліє, а ідея: «Дай більше грошей – будеш ближче до Бога». Таке, на жаль, існує. Але не можна всіх міряти однією лінійкою. Є й щирі священнослужителі, які покликані Богом і не служать заради грошей. Хтось, можливо, йде в служіння з неправильних мотивів, але це не означає, що всі такі.
– Як насправді працюють пожертви у вашій громаді і куди вони спрямовуються?
Перша стаття витрат будь-якої церкви – це утримання будівлі. Чи це храм, чи молитовний дім, завжди є потреба в ремонтах, комунальних послугах, оплаті електрики, опалення, придбанні стільців та іншого необхідного. Чим більша будівля, тим більші витрати. Тому, коли люди жертвують, вони фактично жертвують і на власний комфорт. Богові на небі гроші не потрібні, але ці витрати потрібно покривати.
Друга важлива стаття – це допомога людям. У нашій громаді все, що залишалося після основних витрат, спрямовувалося на матеріальну допомогу. Якщо в когось помирав родич і сім’я була бідною, ми допомагали фінансово. Якщо комусь потрібна була операція – давали кошти. Навіть якщо потреба виникала за межами нашої церкви, ми реагували. Бували випадки, коли допомагали зовсім стороннім людям, яким просто нікому було допомогти.
Є церкви, де за згодою громади священнослужителю виплачують зарплату. І тут теж виникає упередження, що священник «живе за рахунок людей». Але якщо подивитися на Біблію, то Бог Сам встановив принцип десятини. В Ізраїлі люди приносили десятину до храму, і з цих коштів утримувалися священники. Це була Божа заповідь (Числа 18:21,24).
Кожна праця має бути оплачена. Плиточник не кладе плитку безкоштовно, водій не перевозить людей задарма. Якщо священник присвятив своє життя служінню людям, якщо йому телефонують у будь-який час, просять помолитися, прийти до хворого, підтримати сім’ю на це потрібен час. Якщо громада велика і потреб багато, пастор просто не має можливості паралельно працювати на звичайній роботі. А він має сім’ю, дітей, житло, такі самі потреби, як і всі.
Тому церква має розуміти: якщо людина посвятила себе служінню, громада повинна її підтримати. У нашій церкві цього не було, бо громада була маленька, багато людей пенсіонери, і я не хотів бути для них тягарем. Тому ми ніколи не практикували зарплату для служителів.
– Як ви дивитеся на те, чи можна вважати десятину, коли люди дають у церкві, як данину або подяку Богу? Ви згадували, що гроші, в принципі, Богу не потрібні. Але чи правильно вважати, що десятина це також подяка Богові?
Звичайно. Якщо брати історію десятини, то ще задовго до того, як Бог увів її як обов’язкову в Ізраїлі, ми бачимо приклад Якова. У Біблії описується подія, коли він тікав від гніву свого брата в Месопотамію. Він спав у пустелі, поклав камінь собі під голову, молився Богу і казав: «Господи, в мене в житті нічого немає, одна палка в руках, посох. Якщо Ти мені щось даси, то з усього, що Ти мені даси, я дам Тобі десятину» (Буття 28:20-22). Це була його добровільна ініціатива. Бог від нього цього не вимагав, він сам це запропонував. І вже пізніше Бог увів десятину як закон для Ізраїлю.
Як для мене, то для когось десятина – це багато. А я зазвичай кажу так: коли є бізнес-партнери, то вони, як правило, ділять прибуток 50 на 50. А в даному випадку, якщо Бог дав тобі здібності навчитися, дав здоров’я, дав можливість заробити на кусок хліба і хоче лише десятину, не половину, то Господь дуже добрий бізнес-партнер. Він дуже мало хоче.
Тому, коли я даю пожертвування, я даю не людям – я даю Богу. Богові не потрібні хліб чи одяг, але у Нього є справа на цій землі. Він хоче спасати людей. Для цього Він задіює багатьох людей, і на потреби цих людей потрібні фінанси.
Отже, даючи Богу, ти даєш на Його справу, на Його діло, яке Він звершує на цій землі через конкретних людей. Думаю, віруюча людина так і повинна до цього ставитися: я даю Богові, я даю на Його проєкт.
– Нещодавно я був на християнській конференції, де молодь ставила питання, і одне з них залишилося без відповіді. Хочу поставити його вам. Як ви ставитеся до донатів на армію у воєнний час?
Тут може бути двоякий підхід. Якщо брати слова Ісуса Христа «не вбий», то частина радикального християнства не може підтримувати армію, бо це пов’язано зі зброєю.
Але ці гроші йдуть не тільки на автомати. Є хлопці, які мерзнуть в окопах. Є віруючі люди, які кажуть: «За своїми переконаннями ми не можемо воювати». Але будемо відверті: нам добре, коли нас хтось захищає. Нам добре, коли хтось мерзне замість нас.
Цим людям потрібні не лише засоби нападу. Ми ні на кого не нападаємо – ми захищаємося. Потрібні засоби захисту. І що поганого в тому, що я дав гроші, і людина придбала бронежилет? Її не вбили завдяки моїм фінансам. Чийсь син повернувся до своєї мами живий.
Потрібні гроші і на харчування солдатів, і на ремонт машин, щоб можна було вивезти пораненого з поля бою. Якщо зайняти позицію «ми не воюємо», то якби всі так думали, російські війська давно були б у наших містах, гвалтували б наших жінок, і хто знає, чи дозволили б нам ходити на богослужіння.
Тому я особисто вважаю, що ми повинні брати участь у захисті нашої країни тими засобами, які нам доступні. Якщо ми не можемо вбивати з релігійних переконань, то можемо бути в тилу: годувати, допомагати, забезпечувати захист.
Якби це була армія, яка нападає, захоплює території, я б цього не підтримував. Але коли люди захищають наших жінок і дітей, я вважаю, що ми повинні брати в цьому участь.
– Переходячи до теми війни та кризових ситуацій: чи змінилося ставлення людей до церкви під час війни, пандемії та інших криз?
Я думаю, що змінилося не стільки ставлення до церкви як організації, скільки до Бога. Важкі обставини показали, що навіть забезпечена людина, бізнесмен, є вразливою і беззахисною без Бога.
Війна показала, що в Бозі є потреба. Люди, які вважали себе атеїстами чи агностиками, в армії всі моляться. Усі хочуть жити. Важкі обставини змушують шукати Бога і Його захисту.
Тому біда посприяла тому, щоб люди почали шукати Бога. Якщо ж говорити про церкву, то там, де церква зайняла активну позицію, ставлення до неї змінилося в позитивний бік.
Наприклад, у Західній Україні багато протестантських церков. Через церкви пройшли тисячі біженців: їх приймали, годували безкоштовно, допомагали фінансово, проявляли любов. Люди зі Східної України, які проходили через наш дім молитви, по-іншому почали дивитися на віруючих.
Для когось це була перша зустріч із віруючими людьми. І вони залишалися з доброю думкою про церкву як про людей, які не лише говорять, а й реально допомагають. У цьому сенсі, я думаю, ставлення до церкви справді змінилося в позитивний бік.
– Ми сьогодні згадували про молодь і про те, як вона впливає на церкву. А з іншого боку: як саме церква, або ви як пастор, можете бути ближчими до молоді, яка часто скептично ставиться до Бога, релігії, християнства?
У молодому віці, коли ти здоровий, ситий і маєш безтурботне життя, не дуже хочеться шукати Бога. Це правда. Як правило, до церкви люди приходять уже старшими, коли починають розуміти, що життя не безкінечне і рано чи пізно доведеться давати звіт перед Богом за прожите.
Часто саме потреби стають причиною пошуку Бога: хвороби, старість, неміч, безпомічність. У молодості ж, коли батьки годують і одягають, здається, що Бог не дуже й потрібний. Я навіть не засуджую молодь, бо пам’ятаю, яким був сам у ті роки.
Але завдання церкви – допомогти молодим людям зрозуміти: без Бога ти все одно пожнеш те, що посіяв. Молодість – це час, коли сіють. А потім приходить час жнив. Тому молодих потрібно наставляти і пояснювати: усе, що ти сієш сьогодні, завтра дасть плоди. Сій у Бозі. Пізнавай Його. Це для твого ж блага.
Бог не ворог, а друг. Він хоче допомогти людині прожити життя так, щоб потім не плакати в сім’ї, де сьогодні, на жаль, на три весілля припадає два розлучення. Якщо не хочеш опинитися серед тих двох – бережи себе в юності, не нищ своє життя. Тоді маєш шанс прожити гідне життя.
Сьогоднішня молодь має дуже серйозний виклик. У моїй молодості не було такої кількості негативної інформації, такого потоку бруду, який зараз пропонує інтернет. Нашим дітям справді важко. На них тисне інформація, зло, моральна розбещеність. Без досвіду і духовної сили дуже легко збитися з дороги.
Тому церква повинна особливо піклуватися про підростаюче покоління, формувати його як християн і як моральних людей. Це одне з найважливіших завдань церкви.
Я, як молода людина, бачу, що багато молоді сьогодні вже сформували власну позицію щодо релігії, віри та християнства. На відміну від попередніх поколінь, молодь усе частіше свідомо обирає скептичне або навіть критичне ставлення до церкви, дехто вважає християнство неправдивим або застарілим. Як, на вашу думку, церква або ви як пастор можете позитивно вплинути на сприйняття християнства серед молоді?
Я думаю, що перше і найважливіше це молитва за молодь. Серце людини в руках Божих. Саме Бог впливає на розум і серце. У свій час Він пошле потрібну людину і потрібні слова, які будуть почуті.
Друге – церква має відійти від застарілих підходів. У церкві повинні бути люди, які вміють спілкуватися з молоддю на їхньому рівні, говорити зрозумілою для них мовою. Якщо молода людина приходить у церкву, де все незрозуміло, де звучить мова, якої вона не розуміє, то серця це не торкнеться. Тіло буде присутнє, але душа ні.
Третє – приклад. Якщо хтось каже, що християнство погане, покажіть приклади. Ось життя без Христа: зруйновані сім’ї, залежності, рання смерть. А ось життя з Христом: благословенна сім’я, діти, внутрішній мир. Перед молодою людиною має бути вибір – життя і смерть, добро і зло. Вона здатна розібратися.
Ми живемо в епоху інформації, тому важливо правильно цю інформацію подавати. Залучати молодих християн, які самі люблять Христа, щоб вони на своєму рівні свідчили іншим: це життя варте уваги.
Я пам’ятаю, коли на моє християнське весілля прийшли люди з роботи, далекі від церкви. Жінки були в захваті й казали: «Ми вперше на весіллі, де чоловіки не напилися і поводяться гідно». Коли люди потрапляють у середовище здорового християнського спілкування, вони бачать, що християнство – це не зло, а благословення.
– За якими критеріями людині варто обирати церкву серед великої кількості конфесій і рухів?
Для мене перший критерій – правда Божа. Апостол Павло писав Тимофію, що церква є стовпом і опорою правди (1 Тимофія 3:15). Христос, вознісшись на небо, залишив церкву як інструмент, через який людям має бути донесена Божа правда.
Я ніколи не обирав церкву за кількістю людей чи за атмосферою розваг. Для багатьох критерій такий: де більше людей, там більше правди. Або: там весело, класне спілкування, шашлики, спорт. Це не погано, але це не головне.
Перший критерій – чи проповідується і виконується там воля Ісуса Христа, яку ти бачиш у Божому Слові.
Другий критерій – любов між людьми. Христос сказав: «По тому пізнають усі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою» (Івана 13:35). Там, де є підтримка і щирі стосунки, хочеться бути.
Третій критерій – присутність живого Бога. Якщо в церкві відчувається Божа дія, якщо серце оживає, якщо ти виходиш зміненим, це важливо. Церква – не місце, де людина приходить виспатися. Це місце, де серце має горіти.
Як сказали учні по дорозі в Емаус: «Чи не горіло наше серце, коли Він говорив з нами?» (Луки 24:36) Якщо ти ходиш до церкви рік і стаєш гіршим, ніж був раніше, це явний знак, що тобі варто замислитися, чи там ти знаходишся.
– Я сам неодноразово стикався з людьми які цікавилися питанням як обрати справжню церкву, тому дякую вам, що поділилися цими критеріями. Переходячи до наступного питання: чи був у вас досвід спілкування з людьми, які втратили віру? І що ви їм радите?
Я молюся за них насамперед, щоб Бог зняв розчарування. Є причина, чому людина втратила віру. Наприклад, хвороба триває довго, молишся, а нічого не змінюється. У Притчах Соломона сказано: «Надія, яка довго не збувається, томить серце» (Соломона 13:12). Тобто людина думає: «Трошки ще, і все зміниться», але нічого не відбувається. У таких випадках я наводжу приклади з Біблії: Авраам не мав дітей до 100 років, але Бог дав. Корнилій молився і постився, і відповідь прийшла в потрібний час. Якщо людина розчарувалася через невиконані очікування, їй я кажу: Бог іноді випробовує терпіння, наскільки ти твердий у вірі.
Якщо людина розчарувалася через інших людей, я раджу дивитися на Христа, а не на людей. Не з пастора брати приклад, а з Господа. І якщо інші не можуть бути прикладом, то будь прикладом сам. Одна з моїх близьких людей ходить у православну церкву. Я знаю її священика який відкрито ходить по місту з коханками і його жінка неодноразово ловила його з ними. Я запитав її: «Як ти можеш ходити до церкви, де батюшка перелюбник?», вона каже: «Я йду до Бога, а не до батюшки, бо він сам відповідає за свої вчинки».
Кожна ситуація унікальна, як лікар встановлює діагноз і підбирає ліки, так і духовний наставник повинен спочатку зрозуміти причину розчарування, а потім давати пораду.
– Ви згадали історію близької для вас людини, яка ходила до православної церкви задля Бога а не заради священика. На вашу думку, чи важливо, в яку конфесію ходить людина?
Звичайно, важливо, якщо конфесія заперечує Біблію, якщо її постанови чи церковні обряди порушують волю Господню, тоді з цим треба рахуватися. Одна справа особисті проблеми служителів чи членів громади. Інше питання – коли ти стаєш членом громади, яка відкрито заперечує те, що написано в Біблії. Для більшості людей критерій конфесії часто визначається вірою батьків: «Мої батьки були такими, я таким помру».
Але якщо людина духовно зріліша, вона обирає конфесію, керуючись волею Божою. Наскільки церква дотримується того, що сказав Бог, наскільки вона живе за Його словом – це дуже важливе питання. Люди підходять до цього по-різному. Деяким байдуже, де ходити, головне бути в церкві. Хтось боїться осуду суспільства, хтось шукає комфортну церкву, де обіцяють спасіння і дозволяють робити будь-що, де можна кілька разів одружуватися та розводитися. Є люди вимогливі до себе, які шукають правду Божу, а є ті, хто шукає зручності.
Пам’ятаю, 20 років тому до нас прийшов чоловік і сказав: «Я чув, що у вас, віруючих, класні зв’язки з Америкою. Чи допоможете мені туди виїхати?» Тобто він прийшов не шукати Бога, а за своїми інтересами. Людські запити бувають різні.
Якщо ти справді зріла, віруюча людина, обираючи церкву, ти маєш подивитися, чи сповідується в ній воля Божа і чи роблять там те, що хотів Син Божий. Зараз дуже складно знайти церкву, яка живе за Біблією. Наприклад, деякі конфесії не визнають роботи Духа Святого або мають свої традиції, які відходять від Писання. Католики, православні, баптисти, п’ятидесятники – дуже багато різних напрямів, і не завжди легко обрати одну.
У такому випадку основний критерій це слово Боже. Наскільки ти його зрозумів і наскільки щиро його приймаєш. Якщо людина щира, не керується корисливими мотивами, якщо вона прийшла не для вигоди, а щоб догодити Сину Божому, це і є головний критерій. Я став на коліна і кажу: «Господи, якщо я буду один такий у всьому місті, я все одно буду служити Тобі. Відкрий мені Своє слово, дай зрозуміти правду».
Все залежить від готовності людини виконати волю Божу. Якщо ти готовий, Бог відкриє дорогу до спасіння. Якщо живеш по принципу «як зручно», «як практичніше», щоб тебе ніхто не чіпав, ти не знайдеш істини. Якщо ти щиро хочеш догодити Богові, Він допомагає. Бог відкриває очі на Писання і ти бачиш правду Божу.
Церква не повинна сповідувати те, чого немає в Біблії, і керуватися лише традиціями або рішеннями батьків. Правда Божа одна. Тому готовність пожертвувати всім заради її пошуку – ключова. Якщо ти морально до цього готовий, шанси знайти правду високі. Якщо лише говориш, а насправді не готовий переступити через певні принципи, результату не буде.
Як сказав Христос юнакові: «Хочеш йти за Мною – відречися від багатства» (Матвія 19:21). Для нього це був непідйомний пункт, і він через це не зміг іти за Христом. У житті кожного є такі непідйомні питання. Навіть якби Бог відкрив істину, без готовності пожертвувати своїм, людина не піде. Тому моральна готовність – ключ до того, щоб знайти правду Божу.
– Які три головні цінності християнства ви вважаєте найактуальнішими у наш час?
Перше – вміння пожертвувати собою заради Бога. Наприклад, Бог сказав Авраамові принести свого сина в жертву. Авраам не знав, чим закінчиться ця історія, але він був готовий зробити це. І Господь сказав: «Мною клянуся, що ти не пожалів свого єдинородного сина, тому я тебе благословлю» (Буття 22:16-17). Це приклад безкорисного служіння, готовності віддати своє життя на Божий алтар заради діла Божого, не замислюючись про власну вигоду. Це велика якість християнина.
Друга цінність – смирення і покірність. У Захарії написано: «Іде до тебе цар твій» (Захарія 9:9). Там не перераховуються його сила чи помазання, а йде акцент на лагідність і покірність. Це вміння приймати життя таким, яким воно є, не бунтуватися проти обставин і бути послушним Богові, впокоривши своє «я» та гординю.
Третя цінність – любити всіх людей. Вміння любити людей з їхніми падіннями, недоліками, релігійними відмінностями, приймати їх такими, якими вони є, як Божі твори. Сьогодні багато людей конфесійно обмежені і можуть любити лише своїх, а інших ні. Христос учить нас мати Боже серце: любити всіх, навіть якщо вони недосконалі, бідні або неадекватні. Це складно, але надзвичайно важливо.
– Що для вас означає «справжня віра» у повсякденному житті, а не лише на служінні?
Віра має бути діючою ділами. Є віра на оздоровлення або на чудеса, але Яків каже: «Віра без діл мертва. Віра має діяти любов’ю» (Якова 2:17). Тобто віру можна бачити по словах і вчинках щодня – у магазині, на дорозі, за кермом. Віра проявляється у поведінці та ставленні до людей. Даниїл закрив левам рот своєю вірою – він не просто вірив, він діяв (Даниїла 6). Віра завжди підтверджується діями. Христос сказав: «Не може сховатися місто, яке стоїть на вершині гори» (Матвія 5:14). Справжню віруючу людину видно по всьому: по одязі, по виразу обличчя, по словах і діях.
– Який біблійний уривок або думка допомагає вам у важкі моменти?
Мене підтримує Ісая 41:10 : «Не бійся, бо Я з тобою». Незалежно від обставин – чи пройдеш крізь вогонь, чи воду, вони тебе не знищать, бо я Господь твій. Ми написані на Божих долонях, Він не забуде нас. Як у притчі про блудного сина (Луки 15:11-32): навіть якщо людина грішить і відходить від Бога, коли вона повертається, Бог приймає її з обіймами.
Також мене надихає книга Суддів, де ізраїльтяни постійно грішили, і Бог посилав на них ворогів. Кожного разу, коли вони плакали до Бога, Він милував їх, бо добрий і вірний. Навіть у темряві і складних обставинах Бог виводить із труднощів.
Віра і надія дають сили: «Надія не засоромлює, бо в нас є за що триматися» (до Римлян 5:5). Навіть якщо сьогодні важко, ми знаємо, що маємо Бога, який дає більше, ніж просимо, і це дає надію на майбутнє.
– Який момент у вашому служінні став для вас найемоційнішим або найпам’ятнішим?
Було багато випадків. Один із них пов’язаний із моїм сином і тим, як Бог мене учив бути люблячим пастором. Мій син народився з великою гематомою в голові, і лікарі сказали, що в нього порушення центральної нервової системи і що він ніколи не буде нормально розвиватися. Ми з дружиною молилися і постилися за нього. Він народився великий, його сильно придавили під час пологів, і він ледь не помер. В голові був великий згусток крові.
Одного разу Бог послав у наше зібрання пророка. Він запитав: “Чи в тебе є дитина?” Я відповів: “Є”. Пророк сказав: “Я бачу твою дитину, це незнайома людина, яка не знає твою сім’ю. У неї велика чорна пляма, але я бачу, як підійшов білий чоловік ангел, і його рука проникла в голову дитини і забрала цю чорну пляму”.
Я повірив, що це слово від Бога. Уже в перший понеділок ми пішли на УЗД з дитиною, і лікарі просто розвели руками, бо гематома і згусток крові справді зникли. Бог оздоровив мого сина. Зараз він навчається в Сорбонні, у Парижі. Це дуже складна програма, і він успішно вчиться. Це був один із найпам’ятніших випадків у моєму житті.
Інша ситуація: на початку мого служіння було матеріально дуже важко. Велике місто, сім’я, дитина народилася. Я не хотів залишати церкву і їхати на заробітки, бо не було на кого її залишити, а купити квартиру я не міг. Я думав, як із цього вийти. Молився, але не бачив відповіді від Бога.
Я вирішив залишити церкву на іншу людину і поїхати в місцевість, де можна дешевше придбати житло, стати рядовим членом церкви і там заробити на житло. Коли я вже остаточно налаштувався на це, дружина з дитиною була у батьків в іншій області. Я помолився і сказав: “Все, їду. Якщо Бог не хоче допомогти, значить, я їду, він знайде собі іншу людину”. І коли я відкрив двері, з них випала записка. Хто її поклав, я не знаю. На ній були слова: “Паси вівці мої, паси вівці мої, паси вівці мої”. Я повернувся, заплакав, став на коліна і сказав: “Господи, Ти і відпустити мене не хочеш, і благословити не хочеш. Дай те, що необхідно для життя”.
І Бог дав. Він дав квартиру, потім другу квартиру. Більше того, недавно був випадок з будинком за мільйон. Це теж частина Божої відповіді: якщо ти не залишаєш церкву у важкі часи, у Бога є достатньо ресурсів, щоб благословити тебе більше, ніж ти думав, мріяв або планував.
Був ще один випадок, який добре запам’ятався. Хоронили одну жінку в селі, маленький похорон. Місцеві знайшли хлопців, які мали копати яму. Вони були п’яні, ледве стояли на ногах, опускали труну в яму і завалили її, зірвало кришку. Люди боялися лізти в яму. Мені довелося як пастору виконати свою роботу. Я опустив труну правильно і витягнув назад. Цей випадок добре запам’ятався.
– І як цей випадок вплинув на вас?
Ніяк особливо не вплинув. Вплинув тим, що я зрозумів: треба молитися за кожне служіння, щоб Бог не допускав подібних ситуацій. За 25 років служіння я звик, що все йде нормально, і таких інцидентів майже не траплялося. Для мене це стало практикою: щоб не відбувалося нічого непередбачуваного, треба про все молитися до Господа – чи то весілля, чи похорон, чи інше служіння.
Навіть якщо ти добре знаєш свою роботу, диявол не спить і завжди намагається створити ситуацію, яка могла б осоромити церкву чи віруючих. Тому я навчився вимолювати кожне служіння у Бога.
Ще один урок: якщо люди явно п’яні або безвідповідальні, і Бог дає розуміння, що вони можуть зашкодити служінню, треба приймати рішення і не допускати їх до роботи. Це стосується не лише похоронів, а й будь-яких церковних заходів. Потрібно бути твердим і мужнім, як казав Ісус Навин (Ісус Навин 1:7-9), і приймати рішення, інакше виникають проблеми.
Тому на похоронах, якщо бачив п’яних людей, я казав: “Хлопці, встаньте в сторону, а ті, хто тверезий, опускайте труну, щоб не сталося неприємностей”. Це був один неприємний випадок у моїй практиці, і дай Бог, щоб більше таких не траплялося.
– Що б ви хотіли сказати віруючим людям як послання або пораду?
Христос залишив нас на своє місце. Він би хотів, щоб ми замінили його. Що це значить? Він колись ходив по містах і селах, проповідував людям спасіння. Він би хотів, щоб ми це робили. Він хотів, щоб ми не були спокусою для людей, а були справжніми віруючими. Він би хотів, щоб ми були добрими людьми, щоб ми, по суті, замінили те, що він давав людям. Раніше люди йшли до нього тисячами, а сьогодні часто люди приходять до церкви, але не отримують того, за чим прийшли. Крім проповіді, вони хочуть, щоб їх утішили, почули, зрозуміли.
Тому ми маємо бути справжніми віруючими, вникати в Слово Боже, пізнавати волю Божу. На нас лежить відповідальність показати світу Христа. Ми повинні показати, як Христос виглядає через наше життя, через нашу сім’ю, через правильні відносини, наше поводження. На кого світу орієнтуватися, як не на нас? Тільки на віруючих. Ми покликані бути світлом і прикладом, молитися за людей, які нас оточують. Хто за них помолиться, як не ми?
– Що б ви хотіли сказати людям, що розчарувалися у вірі або бояться зробити крок до Бога?
Перегляньте своє відношення до Ісуса Христа, до Сина Божого. Син Божий – це не релігія, не нав’язування церковних практик. Це особа, яка тебе любить. Той, хто помер за тебе, хто бажає тобі добра і ніколи від тебе не відречеться, що б з тобою не сталося. Чи ти багатий, чи бідний, красивий чи некрасивий, успішний чи неуспішний – тебе весь світ може залишити, рідні можуть залишити, але Син Божий ніколи.
На нього варто дивитися не як на релігійну постать, а як на друга, на заступника, на того, хто по-справжньому бажає тобі добра. Шукай його, цікався його волею. Бог дав своє Слово не як обтяжливі правила, а як інструкцію для щасливого життя. Виконуючи їх, тобі буде добре не лише після смерті, а й тут, на землі. Слово Боже це поради, як правильно жити.
Дивись на Бога як на люблячого Батька, який знає, як тебе підтримати і утішити. Якщо щось у житті не склалося, можливо, це наслідок твоїх власних рішень, а не Бог у цьому винен. Людина часто несе наслідки своїх гріхів і виборів, а потім питає: «Де Бог?» Бог тут ні до чого. Але навіть у таких випадках Бог милосердний. Якщо ти прийдеш до нього і скажеш: «Господи, я визнаю свої помилки, хочу змінити життя», він допоможе тобі.
Навіть якщо ти нічого поганого не робив, а життя важке, Бог може допустити труднощі, щоб закалити тебе, зробити духовнішим. Христос, Іван Хреститель, багато пророків стикалися з труднощами не через гріх, а щоб випробувати віру і показати майбутнім поколінням, що вони стояли за Бога до кінця.
Тому, що б не трапилося у твоєму житті, ніколи не залишай Бога. Він – єдина надія в багатьох бідах. Люди відвернуться, а Бог ніколи не залишить. Не відмовляйся від нього заради будь-якої людини..